трошки історії від дєдушки Свирида
1 августа 1914 року – знаменний день в історії Європи та світу. Дід хотів би, пользуясь круглою датою сказать пару слов на ету тєму. І с етой целью, акцентірувать увагу небайдужих громадян на собитіях, які проісходили в Хуйлостані. Которий сто років тому носив назву Рассейская Імперія.
Дєдушка те врем’я помнить смутно, но самі яркі собитія всьо же зберіг у своїй пам’яті і рішив їх описать – може комусь буде інтєресно, як на самом дєлє всьо проісходіло.
Ітак, запускаєм машину времені і переміщаємося в липень 1914 року.
Петєрбург.
Літо, жарко.
Соціальних сєтєй, як припоминає дєдушка, в ту пору ще не було. Вірніше они були, но їхню функцію виполняли трактіри, кабаки, кафе-шантани, ресторани та інші місця, де збиралася небайдужа публіка шоб пагаваріть. В описувані дні повсюду главной тємой постов… тоїсть разговоров, були балканські собитія, убійство австрійського ерцгерцога Фердінанда і чи буде война.
Подібне творилося не лише в Перербурзі, но і в других столицях та містах Європи. Очевидець Гашек блєстяще описав перші дні той войни на прикладі празького шинку «Під Чашею», де Швейк та інші відвідувачі обсмоктували тодішні гарячі новини, даючи їм своєрідні оцінки. Як ми пам’ятаємо, на тлі проавстрійського ура-патріотизму, чехи в більшості своїй скептично і критично висловлювалися щодо майбутньої війни і воювати не збиралися. Бо розумні ж люди.
Кардинально іншу картину ми наблюдаєм в Росії. На святой Русі царіл шовіністіческій угар. У липні 1914 года публіка по разних кабаках-ресторанах говорила, обсмоктувала, кричала лише про одне – «Сєрбскіє братушкі в опасності», «Рассію уніжают», «Русскіє сваїх нє бросают», і «Нада германца наказать». І чим радикальніші були пости… тоїсть, висказування, тєм больше они собирали лайков – до автора патріотічеського спіча тут же розчулено обливаючись слізьми лізли цілуватися п’яні й бородаті члєни Союзу Міхаїла Архангела.
Еслі би тоді існував Левада-Центр, то дід впевнений – за начало победоносной войни в Росії висловилося би більше 90% респондєнтов. Шапкозакидатєльство царіло майже у всіх газєтах, де журналісти соревнувалися один з одним у верноподданєчіських чувствах. Пропаганден-машін работала на полну мощность, засоряя ватні мозги русского обиватєля. Спеціалістами в вопросах геополітікі сразу стали всі ізвозчіки, которі тут же вплели в гриви своїх лошадьонок патріотичні стрічки.
Страна, яка менше 10 років до того вигребла унізітєльних піздюлін від япошек та пережила соціальні потрясєнія і єврейські погроми (котрі войшли в історію под названієм Революції 1905 года), так нічому і не навчилася. Болєє того – обуяне ложно понімаємим патріотізмом руське обчество требовало реванша і рвалося в бой за Вєру, Царя і Отєчество. Всі взори благоговейно обратилися на сцаря Ніколая второго. Которого ще недавно іначе, чим Ніколай кровавий, ніхто й не називав.
Царське правітєльство почувствовало настроєнія масс і рішило, шо ето тот самий случай, кагда можна убить трьох зайцев одним пострілом: поднять рейтінги сцаря-батюшки, раздавить гідру революції, а под шумок захватить контроль за пролівами, оттіснивши оттуда Туреччину. А єслі получиться, то виполнить віковічну мечту всіх расєйських царів – захватить Константінополь і утвердить веру православную, а заодно і гегемонію Росії на Балканах і во всьом слав’янском міре. Єслі проводить паралелі з нашим миршавим Хуйлом, вознамерившимся отвоювать Навароссію, то апетіти Ніколашки второго були куда как болєє амбіціозні.
Ідьом дальше. 28 липня становиться ізвесно, шо Австрія об’явила войну Сєрбії, тяжола артілєрія начинає обстрел Белграда, войська двинулися через кордон. В Хуйлостан ета інформація попала лише на другий день, шо визвало разрив мозга патріотіческой публікі, требующей наказать агресора.
В принципі, щитають історики, даже в етіх условіях був шанс остановить обезумевших австріяк і перевести діло на рассмотреніє третєйського суда в Гааге. Но сітуація в Хуйлостанє, разогретом ура-патріотіческімі призивами до состоянія кипящого котла, уже була плохо контроліруєма.
Єсть сведєнія, шо сцикливий сцарь Ніколай другий дав приказ провести лише частічну мобілізацію, даби продємонстрірувать решітєльность намереній. Но генєрали, для которих война просто способ украсіть свої міндіри дорогими цацками, будто би перекрутили указ царя і 31 липня сразу дали отмашку провести повну мобілізацію. А повна мобілізація, як ми помним, ето уже война.
Германський кайзер Вільгельм (редкий уйобок, кстаті говоря), пребивающий в плєну собственних фантастіческіх іллюзій о велічії Германії, воспрінял ізвестіє о полной мобілізації в Россіі как визов.
Визов сцаря Ніколашки второго кайзєр Вільгельм второй прийняв і 1 августа офіціально об’явив Росії войну. Об’явивши Росії войну тут же напав зачем-то на Люксембург, чим немало озадачив руський Генєральний штаб.
В той войнє вообще мало було логіки і вона пошла совсєм не так, як планірували воєнні стратєги, чи предсказували начитавшись жолтой преси петербурзькі ізвозчіки. Ні одна страна не добилася того, шо ізначально хотіла. Однако самий епічеський пройоб ожидав Росію.
Но сто років тому, 1 августа 1914 року, об етом майже ніхто в Росії і не подозревал. На вулицях люди плакали і обнімалися. Курсістки цілували бородатих вонючих мужічков, купечество за свій щот наливало всім в ресторанах «За пабеду», а пацанва бігала по мостовим радосно вереща: «ВАЙНА!!!». Дурдом, в общем.
Пік цього масового помешатєльства наблюдався в Тавріческом дворце, де в то время засєдала Государственна Дура Хуйлостана. Всі партії і фракції, які перед тим враждували, в єдіном пориве з чувством і пронікновенно горлали «Боже, Царя храні!», не зводячи з Ніколашки влюбльонних взоров. Дєпутат-шовініст Шульгін, вспоминая о той прекрасной атмосфере, царівшей под куполом Тавріческого дворца, і через п’ятдесят років – у 1960-х – нє мог сдєржать сльоз радості, счастья і умілєнія. Хотя іменно той же Шульгін через пару років приймав у Ніколая отреченіє от престола.
Но 1 августа 1914 года расчувствовавшійся Ніколашка чувствовав себе веліколєпно. Он бил щаслів і плакав. Ето була мінута, о которой он мечтал всю жізнь, но в нього не получалося. Єслі б можна було дійствітєльно перевезти Лєвада-Центр на машині времені у ті дні і провести соцопрос, то дедушка уверен – Хуйло би обзавідувався , двізнавшись який був тагда рейтинг у Ніколая.
Но Хуйлу при цьому було б не лишнє припомнить, шо случилося в Єкатеринбурге, в подвалі Іпатьївського дома у ніч з 16 на 17 липня 1918 года. Кагда і сцаря, і його сім’ю, жінку та дітей, а также за компанію і близьких слуг, казнілі «с применением холодного и огнєстрельного оружия».
Дєдушка би абсолютно не здивувався, єслі б узнав, шо ті ватніки, котрі убивали сцаря та його сім’ю, 1 августа 1914 года горлали «Боже, Царя храни!».